Володя у Ванкувері.

Минулого місяця у мене в гостях був Володя Крупач протягом 10 днів. Всі це зауважили, так як часу на пости та спідкування в мене не було :). Надіюся сьогодні все надолужити :). Отже Володя... Він гризе граніт науки у Львівському Інституті Менеджменту (ЛІМ). Я в захоплені, що від не зупинився на традиційно одній освіті і вирішив за власні кошти здобути другу вищу освіту - MBA (Master of Business Administration http://en.wikipedia.org/wiki/MBA). Не можу сказати про себе такі слова, так як дисертацію я так і не захистив в силу об''єктивних/cуб''єктивних причин. Змарнував шанс, який мені дав колись рідний вуз - рекомендації для вступу до аспірантури :). Хоча за останні 5 років я мав ще можливість захиститися... але я зробив інший вибір, в результаті чого я зараз тут :). Кожному своє :). Вертаємося до Володі. У ЛІМ виникла ідея послати людей на стажування у Канаду. Приймаючою стороною виступав British Columbia Institute of Technology (BCIT), що в місті Ванкувер. Ще місяців так 4 тому Володя мені говорив, що можливо приїде до Канади, але не у Торонто (де я був у цей час), а у Ванкувер. Що ж не зробиш, щоб побачити товариша! За цей час я підготувався добре — перебрався до Ванкувера, знайшов тут роботу, винайняв квартиру... одним словом, зробив усе, щоб побачити/прийняти Володю... А причина проста — він один з небагатьох активних дописувачів на моєму блозі :). Без сумніву, що перше місце в даній номінації посідає мій кум Андрій Глуховецький, якого я також радий буду прийняти у Ванкувері при нагоді :). Андрійко, придумай нагоду :). Зі слів Володі, стажування та білети студенти проплатили з власної кишені, а решта - організаційна робота та культурна програма — це на себе взяв BCIT. Точніше - Світлана Хомінко – організатору туру зі сторони BCIT. Весь тур відбувся завдяки її зусиллям та її ентузіазму. Хотів би відзначити, що пробувши у Ванкувері лише два місяці, я майже не знайомився з людьми навкруги. Всі знають, який я скромний в зав'язуванні нових знайомств, і як мало в мене часу на товаришування... весь час себе гружу і так різними екшинами, що часу дійсно обмаль... З приїздом Володі виникла нагода побачити діаспору тут. У Торонто, як всі памятають, я жив в українському районі і мені вистачало спілкування з Олею, Іринкою, Любою, п. Марією та їх оточенням/родиною. Завдяки їхнім зусиллям в Торонто був для мене суцільний святковий день :). Хочу ПОДЯКУВАТИ їм ще раз при нагоді :). Вертаюся до теми : Я весь час чув в Україні, що діаспора помагає Україні а ще більше вчить як будувати Україну. В уяві наши людей, діаспора тут — старенькі дідусі/бабусі з мішками грошей, які заробили тут за все життя і тепер тратять ці гроші на благочинність, щоб про них всі говорили та захоплювалися + вчать як будувати Україну :); ні, щоб приїхати в Україну і тут все робити самим... Це і озвучив пан Медведчук на останньому з”їзді українців (багато з цих українців, доречі, стали діаспорою завдяки “плідній роботі” цього ж таки пана Медведчука )... Не знаю чому склався такий стереотип, але це пропоганда. I ще одна порада: треба уникати діаспору — бо засосе і загниєш — ніколи не впишешся в місцеве життя і, як результат, нічого не доб”єшся... Це теж стереотип. Як завжди, головний критерієм повинна бути ЛЮДИНА та її вчинки. Безумовно, що звички, традиції, менталітет — це речі, які є спільними для однієї національності, і які зближують людей. І так виходить, що краще мати в оточенні добрих людей зі спільними звичками, традиціями та менталітетом. Але це не є ні необхіна ні достатня умова, як кажуть математики, щоб твердження було правдивим. Зате напевно таки 100% істина щодо поганих людей та негативу — хочеться мати силу та можливіть відмежуватися від цього. Думаю, що про націю складається враженя в залежності від поведінки більшості. І, як казав наш перший президент Кравчук: маємо те що маємо :). тому і стереотипні представлення можливо і правдиві... але враження треба складати від випадку до випадку. Як кажуть тут: кейс бай кейс :). Отже, забігаючи на перед, скажу, що враження в мене про діаспору у Ванкувері склалося дуже позитивне. Не знаю, чи матиму час з кимось потоваришувати дуже близько, але думаю що при можливості спілкуватимуся з цими людьми :). Я побачив, як прості люди стараються зробити добро, нічого не вимагаючи взамін... Високопарні слова, але.... Простий приклад, організація цього туру. Світлана в церкві попросила відгукнутися людей, які б могли прийняти українців на час їхнього відвідування BCIT. Помоєму 15 студентів приїхало з України. Тобто відгукнулося 15 сімей тут у Ванкувері, які змогли прийняти цих студентів. Більшість сімей — це імігранти зі стажем 5-10 років, які тут все починали з нуля і досягнули якогось стабільного стану. Напевно це було не легко. Але тепер води дивляться по іншому на світ і думаю, що основна причина прийняти людей з України було бажання дати можливість хоча б кільком людям трішки більше побачити світу, подивитися де є Україна зі сторони, розширити свій кругозір... Вершувшись до дому, ці студенти вже думатимуть про два варіанти: як щось поміняти в Україні (в силу своїх можливостей) або як імігрувати з України. Це вже друге питання. Чи це не є вклад у розвиток України зі сторони діаспори? Думаю, що так. Колись поляки так підтримували своїх, все робили для того, щоб більше поляків побачило світ. Як результат - Польща тепер набагато попереду нас... Але про таких людей з діаспори ніхто не говорить. Нажаль. Згадую випадок, коли моя хресна мама Галя Чабан, яка живе в Америці, прислала фотографії з дому. Я там побачив Настю Гончар — дівчинку, яка спасла свою сестричку, а сама мала дуже сильні опіки. Їй робили операції в Бостоні. Я був в шоці, коли взнав, що ця дівчинка жила в моєї хресної мами. Доречі, прохання прийняти Настю теж було озвучене в церкві. І моя хресна мама відгукнулася на нього. По українському телебаченню я протягом місяця-двох весь час чув, як президент Ющенко та уряд помагають дівчинці в лікуванні. Не спорю. Можливо в лікуванні - так. Про це повторювалося 100 разів з телеканалу на телеканал, що вже починало дратувати людей. Хоча б один раз хтось сказав, що живе ця дівчинка у родині з української діаспори і діаспора помагає цій дівчинці також. Не чув жодного разу... Не думаю, що людям з діаспори потрібно це, але можна сказати ДЯКУЮ цим людям. Думаю, що таких прикладів дуже багато, просто вони не доносяться до людей в Україні... На цьому лірично-патріотичний розділ закінчено. Хоча можна говори та та писати дуже багато на цю тему...
Вертаємося до Володі! Я обіцявся зустріти його в аеропотру в 16.15 год якогось там дня. Це не важливо. Важливо час. Це була субота і я мав досить багато часу на те, щоб добратися до аеропотра вчасно... Правильно. Як завжди я запізнююся :(. Так прийти за 2-3 хв до відправлення поїзда, це норма для мене. Мій кум Тарасик може вам, при бажанні, розписати ці екшини, коли ми з ним кудись їздили і скільки нервових клітин я йому вбив... Але випадок з Володею став моїм рекордом — я прибув у аеропорт у 17.55. Так — мінус 1 година 40 хв. Не буду описувати свій стан. Ніякі виправдовування не підходили... Але, дякуючи затримці літака та митниці Канади, Володю затримали аж до 18.00 :). Так що все вийшло навіть не зле :), якщо не врахувати що 2 пляшечки медової української з перцем горілочки для мене розбили чи то митники чи то прикордонники чи то доблесні грузчики. Я сильно не розстроївся по відомій причині :). Правильно — медова, значить не для мене. Я планував подарувати цю горілку моєму проперті менеджеру, завдяки якій я не залишився на вулиці 2 місяці тому і яка мені дуже сильно помогла з облаштуванням квартири. Значить не судилося. Зате моя бехерувочка доїхала нормально ціла і готова до споживання !!! Ось і зараз, для натхнення, смакую її пишучи цей пост і з жахом зауважую, що пляшка (літрова) то закінчується :):):). В Україні пляшечка бехерувочки/мартіні та кільо краветочок на виході з супермаркету при місячній закупівлі продуктів — то був принак що в мене все ОК. Інакше моя Улянка казала, що напевно в мене фінансова криза :):):).
Вертаємося до Володі! Один день Володя побув у родині Людмили та Віктора Омельченків, яка першою зголосилася прийняти українських студентів. Але так я живу набагато ближче до центру Ванкувера і, думаю, мені менш накладно було гостювати Володю, то він перебрався до мене. Два тижні пролетіли швидко та цікаво. Будні дні — це рутина: в мене робота, у Володі наука та бізнес зустрічі, ввечері ми десь ходили по місту/магазинах. На вихідні Світлана та діаспора влаштували виїзд на пікнік у Horseshoe Bay -виїзд на пікнік у Horseshoe Bay - Whytecliff Park , на другий день вихідних - екскурсії по кількох мальовничих місцях Ванкувера : Vancouver Grouse Mountain, Capilano Bridge. На наступні вихідні Людмила організувала поїздку в Burnaby Mountain Park я потім показав Володі Stanley Park. Так і пролетів час. Думаю фотографії самі по собі розказують як було файно там нам. Сорі, так як виставив фотографії обмежену кількість фотографій з Володею. Більшість - лише себе, любимого. Хто хоче побачити Володю — заходьте на його блог (http://vkrupach.blogspot.com/). Про те як ми тут по вечорах обговюрювали політичну та економічну ситуацію в Україні і шляхи виходу з кризи. Це інше питання. Добре, що є Юля тимошенко, яка знає що і як робити. Дай Боже, щоб дійсно щось зробила... Люди ій повірили, надавши ще один шанс. Хотілося б вірити, що в неї, так як і в інших політиків колись таки та проснеться совість і вони подумають про народ... бо працьовитості потенціалу - ми ні чим не гірші канадійців... так, не буду знову вертатися до вступу... Наближався день від''їзду Володі... В мене почався депреснячок.... дуже хотілося до дому, до Львова, не дивлячись на те що Ванкувер зе бест. Крім того я мав температуру пару днів. Настрій ніякий. Знову пуста хата та 4 стіни.. Поскучав, подумав і згадав анегдот: адін :(:(, савсєм адін :(, адін :( :), савсєм адін :), адін :):):), савсєм адін :):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):):)...